Скельне святилище Великої Богині – Праматері.
Народження чоловічого солярного божества
Феномен Бубнищанського святилища – у сакральній структурі, топографії храму, його міфоритуальному символічно-образному смислокоді, притаманному племенам, що населяли Україну в VI—IV тис. до н. е. Модель храму вказує на космічний рівень мислення, де святилище виступає священною подобою Всесвіту. Гігантські скельні імагограми тотемних тварин, першопредків, об’єднані в теогонічні й космогонічні композиції, символічні моделі, зооморфні класифікатори верхнього і нижнього світів, солярних, лунарних і астральних божеств, уособлювали світотворчі креативні сили природи. Впорядкована колоподібна картина світу відтворена в зодіаку сузір’їв-символів, зооморфів (трикутників, тварин) і верховного божества в образі Великої Богині. Виявлені жертовні локуси свідчать про багаті міфоритуальні традиції «переходу» в дні сонцестоянь і рівнодень. Календарно-обрядові дійства спрямовувались на сакралізацію світу, захист його від сил зла і хаосу.
Символічно-образний ряд наскельних петрогліфів Бубнищанського, як і інших карпатських святилищ, відтворених у системі стародавніх релігійно-міфологічних уявлень, становить досі невідомий оригінальний тип зображувальних джерел, що розкривають теогонічні й космогонічні концепти й міфоритуальні картини світу і в цьому їх важливе наукове значення.
